Пригадуючи той період, можу сказати, що службова інформація до санепідслужби надійшла вже 28-го квітня 1986-го, – розповідає директор Вінницького обласного центру громадського здоров’я Вінницької обласної ради Олександр Мельник.

Оскільки санепідслужба завжди відносилася до органів лабораторного спостереження та  контролю на випадок надзвичайних ситуацій. Про те, наскільки ця ситуація є глобальною, у той період ніхто ще не розумів. Розуміли, що аварія серйозна.На щастя, Вінниччина не була в числі тих областей, які отримали удар першими (Волинь, Білорусь). Протягом тривалого час, оскільки герметизація пошкодженого реактору не була зроблена, викиди радіаційного забруднення поширювалися.Радіоактивні дощі, які інтенсивно випадали вже 30 квітня, 1, 2 травня, а також вітри, які розносили радіаційний пил, звичайно вплинули на радіологічний фон у районах області.У 89 населених пунктах Вінниччини 10 % сільгоспугідь є такими, що постраждали від наслідків цієї техногенної катастрофи. Територія 8-ми районів – повністю і 4 – частково:  Немирівський, Тульчинський,  Тиврівський, Гайсинський, Шаргородський, Тростянецький, Крижопільський, Бершадський, Чечельницький, Томашпільський, Теплицький, Чернівецький.  Але, через розу вітрів фактично не постраждали райони, які прилягали до півночі, сходу області, якраз на межі з Київською та Житомирською областями: це Хмільник, Козятин, Калинівка, Літин, Іллінці, Оратів, Липовець.

  • Оскільки радіологічна лабораторія функціонувала завжди на базі санепідстанції, – зазначає Олександр Мельник. – було розгорнуте додаткове обладнання, залучені військові, правоохоронці. Чотири мобільні бригади, які щоденно їздили по області, проводили цілодобовий моніторинг радіаційної ситуації в усіх населених пунктах. Досліджувалося забруднення навколишнього середовища, відбиралися проби для досліджень (повітря, грунту, води). Проводилася робота з населенням,  на той час кваліфікованих кадрів з санітарної гігієни вистачало: було чітке розуміння ситуації та наслідків, тому велася комплексна робота.
  • Серед заходів, які були застосовані серед населення, – була йодопрофілактика.
  • Також на базі Вінницької міської СЕС був розгорнутий дезактивітаційний

пункт обробки населення після евакуації з зон радіаційного забруднення. 

Проводилися заходи з переселення людей з Чорнобильської зони, так на межі  Немирівського та Гайсинського районів з’явився новий населений пункт.

  • Якщо порівнювати інтенсивність радіаційного забруднення в області, то вона суттєво різнилася у той період: починаючи з десятків мкР/год і закінчуючи сотнями мкГ/год., – коментує Олександр Мельник. – Хоча й далеко наша область розташована від реактора, опади випали плямисто, тому й радіаційний фон був різний.
  • Окрім роботи на місцях, на допомогу колегам у Київську область організовувалися мобільні бригади, які працювали в межах кожної зони, виконуючи нагальні завдання з ліквідації наслідків аварії.
  • Особисто мені теж довелося працювати у червні-липні 1986-го у складі пересувної епідеміологічної бригади на території 60-км зони від Чорнобильської АЕС. У13-ти населених пунктах Іванківського району та 6 населених пунктах Чорнобильського наша мобільна проводила комплексну санітарно-гігієнічну роботу та протиепідемічні заходи, пов’язані з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Ми контролювали рівень радіаційного забруднення продуктів харчування, сировини, питної води та стану навколишнього середовища.

У цій зоні люди залишалися на місці, та й одразу після аварії ще не було встановлено певних зон: гарантованого відселення, посиленого контролю. Тут працювали тільки свої обмеження.  

  • На основі моніторингового дослідження хочу зазначити, – пригадує Олександр Васильович, – навіть там радіаційний фон не був однозначно високим. Показники його могли змінюватися навіть протягом доби, і доволі суттєво. Так, в селах, розташованих на відстані 32-36 км від атомного ректора, не відзначалися високі рівні радіаційного фону. А бувало, в тих, що розміщені в бік Чернігова, Житомира, і суттєво набагато далі – а забруднення було значно інтенсивнішим.
  • Завдяки грамотній та героїчній роботі пожежників, працівників атомної станції, військових, правоохоронців, медиків були значно зменшені масштаби наслідків цієї техногенної катастрофи. Та не слід забувати, що станція працює,  і хоча 35 років розділяють нас від тієї дня страшної трагедії, ми маємо пам’ятати її уроки. І бути вдячними  за наше життя сьогодні тим, хто врятував світ від техногенної біди.

Наталія Федорченко, ВОЦГЗ